Вейн Інгрем тримав у руках фотографію і не міг перестати на неї дивитися.
Це був 2003 рік: він перебував у Боснії як сержант британської армії, а на тій фотографії був зображений Стефан Славич — хлопчик, якому ледве виповнилося чотири роки, з настільки сильною розщілиною обличчя, що йому, у найкращому разі, залишалося жити кілька років. Замість носа маса з кісткової та м’якої тканини повільно відсувала його очі до боків. Мілош, батько хлопчика, поранений ветеран війни, лише хотів знати, чи може якийсь іноземний солдат допомогти.
У Вейна не було ні грошей, ні повноважень щось обіцяти. Та він усе одно пообіцяв. Через тринадцять років, після п’яти операцій і витрат у 160.000 фунтів стерлінгів — коштів, зібраних завдяки футбольним матчам, пожертвам незнайомців і навіть продажу власного мотоцикла, — Стефанові 26 років, він грає на клавішних у боснійському фольклорному гурті й написав Вейну: «Я люблю тебе, мій друже, назавжди».
