Лоуренсу Сілку було 84 роки, коли війна, яка насправді ніколи не полишала його думок , знову заволоділа його ночами.
Він три роки служив у інженерній ескадрильї ВПС під час війни у В’єтнамі, і в нього розвинулася деменція на пізній стадії. Щоночі його свідомість повертала його туди. Він безперестанку повторював, що мусить повернутися, що Пентагону потрібні його гвинтівка та форма. Його донька Джулі спостерігала, як його поглинав страх, і не могла знайти способу повернути його в теперішнє. Разом зі своїм чоловіком Кенні Данном вона придумала те, чого їм не пропонував жоден лікар: знайти когось із тієї самої ескадрильї, хто говорив би тією самою мовою війни, щоб його можна було з неї вивести.
Вони опублікували прохання у Facebook, сподіваючись, що хтось із чинних військовослужбовців або ветеранів погодиться вдягнути форму та навідатися до нього. Відгукнувся підполковник Енді ЛаФразія, який представився Лоуренсу й сказав йому слова, на які той чекав десятиліттями: його служба завершена. Не потрібні були ні лікарня, ні нове лікування. Щоб війна нарешті відпустила його, нехай лише на мить, достатньо було однієї людини, форми та одного речення.