Вона жила без дому, зазнавала булінгу в класі, а в її родині панувало насильство. Але під час поїздки шкільним автобусом до школи сивоволоса жінка років шістдесяти почула дещо, що змінить увесь її рік: у дівчини не було грошей на випускну поїздку. Вона зупинила автобус, зайшла до кабінету декана й поклала на стіл вісімдесят доларів. «Нехай дівчина поїде в цю поїздку.»
Вона була не єдиною. Її вчителька природничих наук, пані Бернард, знала, що родині ніде жити. Час від часу вона платила їй двадцять доларів за прибирання класу — просто щоб та могла купити собі піцу або зробити щось особливе на свій день народження. Директор дозволяв їй брати додаткову їжу з їдальні, хоча для всіх інших це було заборонено.
Але людиною, яка залишила найглибший слід у її житті, був доктор Khan, її вчитель морської біології. Вони говорили про акул, про китів — ніколи про дельфінів, він їх не любив, — і про музику. Того року вона змінила школу, доглядала за молодшим братом, а вдома її вітчим був жорстоким. На Різдво доктор Khan подарував їй два подарунки: печиво з морською сіллю, яке спекла його дружина, і CD з кожною піснею, яку вони коли-небудь згадували на уроках, упереміш із відео її улюблених тварин. У листівці він написав: «Пам’ятай, ти завжди можеш поговорити зі мною.»