Мадлен Кова приходила до школи ще до дзвінка, і учні вже чекали на неї групками.
«Маде, нехай Бог тебе благословить», — так вони її називали. Вона викладала іспанську мову та літературу в Ла-Гуайрі й була класною керівницею другого курсу в державній середній школі імені Хуана Хосе Мендоси. Її учні розповідали їй про свої проблеми на перервах, запрошували на дні народження й помічали, якщо одного дня вона приходила незвично мовчазною. 24 червня подвійний землетрус, який сколихнув північ країни, забрав життя понад 230 цих дітей, яких вона називає «моїми дітьми», а ще 200 досі вважаються зниклими безвісти.
Сьогодні люди запитують її, чому вона досі така сумна, якщо з її родиною все гаразд, якщо з нею нічого не сталося. Кова не може підібрати іншого слова, щоб це пояснити: горе. Вона звинувачує себе в тому, що не організувала виїзд на те свято, що поїхала до Каракаса саме тоді, коли вони шукали її учнів під завалами. У своїх статусах у WhatsApp вона присвячує їм пісні. «Ніби частини мого тіла не стало», — каже вона, досі розбита горем.