У козеняти не було рогів, але його це не хвилювало.
Воно опустило голову, як бачило, що це роблять дорослі в його загоні, готуючись до першої спроби потренуватися бодатися, і попрямувало просто до кішки, яка стояла поруч. Воно не дуже добре розрахувало відстань чи силу — його лоб ледь торкався спини кішки знову й знову, наполегливо, наче хтось, хто відпрацьовує новий рух.
Кішка, яка могла відійти або зашипіти, залишилася нерухомою. Вона заплющила очі й дозволила козеняті повторювати цей жест, ніби замість ударів головою її обіймали. Ніхто не пояснив їм обом, що вони грали в різні ігри, і, можливо, саме тому все це виявилося наймилішим.