Ірена Сендлер мала дозвіл входити до Варшавського гетто. Вона казала, що йде перевіряти тиф. Ніхто не перевіряв, що вона виносила, коли виходила.
Між 1940 і 1943 роками вона вивезла контрабандою близько 2,500 єврейських дітей, схованих у мішках із мішковини, ящиках для інструментів, машинах швидкої допомоги й навіть трунах. Вона відвозила їх до польських родин, монастирів — будь-куди, де дитина могла перестати виглядати такою, якою вона була.
Але для неї було недостатньо просто вивести їх живими. Сендлер знала, що, аби вижити, ті діти мусили забути свої імена, батьків, свою мову. Тож перед тим, як передати їх, вона записувала на цигарковому папері, ким вони були насправді: їхнє єврейське ім’я, імена їхніх батьків, адресу, де вони жили.
Вона зберігала ті папери в скляних банках. Вона закопала їх під деревом, у варшавському саду, сподіваючись, що хтось колись зможе відкопати не лише папір, а й усю особистість дитини, яку світ намагався стерти.
20 жовтня 1943 року гестапо заарештувало її. Її відвезли до в’язниці Павяк і переламали їй ступні та ноги. Вона не видала жодного імені. Ні дитини, ні співучасника, ні місця, де були заховані банки.
Вона вижила. Коли війна закінчилася, вона повернулася до саду й викопала списки. У більшості тих дітей уже не було родини, яка чекала б на них: їхні батьки загинули в таборах. Але принаймні вони знали, ким були.
Сендлер прожила решту життя, не називаючи себе героїнею. До кінця вона повторювала, що могла врятувати більше.
Саме так завжди кажуть ті, хто врятував майже все, що можна було врятувати.