13 травня 1981 року на площі Святого Петра Мехмет Алі Агджа вистрілив в Івана Павла II. Папа впав, тяжко поранений. Йому зробили термінову операцію в лікарні Джемеллі, і він ледве вижив.
Через два місяці суд у Римі засудив Агджу до довічного ув’язнення.
Ніхто не уявляв, що буде далі.
27 грудня 1983 року Іван Павло II увійшов до в’язниці Ребіббія в Римі. Він пройшов коридорами. Дійшов до камери. Охоронці залишилися зовні, у коридорі.
Усередині двоє чоловіків залишилися наодинці: той, хто зробив постріл, і той, хто його отримав, сиділи один навпроти одного.
Вони говорили близько 21 хвилини. Без камер. Без мікрофонів. Без нікого іншого.
Потім Іван Павло II сказав це публічно, тими незабутніми словами: «Я молюся за брата, який стріляв у мене, якому я щиро простив».
Брат. Не ворог. Не злочинець. Брат.
Ось чого майже ніхто не знає. У 2011 році власний речник Ватикану Хоакін Наварро-Вальс сказав, що в тій камері Агджа не промовив жодного слова прощення. Жодного вибачення. Жодної ознаки каяття. Лише запитання про релігійну таємницю, яке не мало нічого спільного з тим, що він зробив.
Іван Павло II знав це й усе одно простив йому. Не було жодної домовленості. Не було примирення між двома сторонами. Був чоловік, який вирішив пробачити, хоча інший не просив його про це, хоча не було видимого каяття, хоча ніхто не дивився.
Легко пробачити, коли інша людина стає на коліна й вибачається. Таке прощення майже відбувається саме собою. Складне прощення — це ось яке: те, що дається без умов, без жодної гарантії чогось натомість, просто тому, що людина вирішує, що носити в собі образу важче, ніж відпустити її.
Зрештою Агджу помилували у 2000 році й назавжди звільнили у 2010 році. Він ніколи публічно не вибачився. Іван Павло II більше не потребував цього від нього.