У пелікана немає фільтра. Він бачить щось приблизно розміром із рибу й спочатку діє, а вже потім думає.
Його дзьоб м’який, і він не може нічого пережовувати, тож кожна спроба поїсти закінчується або тим, що він ковтає це цілим, або нічим. Проблема в тому, що він вирішує, чи поміститься здобич, ПІСЛЯ того, як спіймав її, коли вже надто пізно виплюнути її назад. Ось чому задокументовано випадки, коли пелікани намагалися проковтнути м’ячі, пляшки та рибу, яка явно не поміщалася, — усе це під впливом інстинкту «якщо рухається, це їжа», який не здатен відрізнити сардину від плаваючого предмета.
Результат може бути кумедним для спостереження, але він також небезпечний для птаха: спроба проковтнути щось надто велике може спричинити задуху або внутрішні травми. Тож наступного разу, коли побачите пелікана, який намагається впоратися з чимось неможливим у своєму дзьобі, ви вже знатимете: це не незграбність, а чистісінька неправильно розрахована амбітність.
