Коли матч закінчився і Бразилія залишилася позаду, Столе Сольбаккен не побіг до своїх гравців. Він підійшов до трибун і розчинився в довгих обіймах зі своїми близькими — з тих, що святкують не результат: вони святкують те, що були там, щоб це побачити.
Мало які обійми на цьому чемпіонаті світу мають таку вагу. Бо той чоловік уже знає, що означає не бути там.
13 березня 2001 року, під час тренування в Копенгагені, його серце зупинилося. Просто так, без попередження. Йому було 33 роки, і він був клінічно мертвий сім хвилин, лежачи на газоні, поки клубний лікар повертав його до життя одним лише масажем серця. Він прокинувся з завершеною кар’єрою і кардіостимулятором на все життя.
Будь-хто відійшов би від футболу, від тієї професії, яка ледь не вбила його. Він зробив навпаки: сів на лаву тренера і більше вже не підвівся.
Чверть століття потому те серце, якому допомагає машина, щойно вивело Норвегію — відсутню на чемпіонатах світу 28 років — до вісімки найкращих на планеті, поваливши не кого-небудь, а саму Бразилію. Ту саму Бразилію, якій він протистояв як гравець у 97-му, у тій легендарній перемозі. Життя, коли захоче, пише по колу.
Ось чому обійми з родиною варті більшого, ніж рахунок на табло. Ті сім хвилин, коли він був мертвий, навчили його того, що багато хто розуміє надто пізно: тренуєш головою, перемагаєш ногами, але живеш заради людей, які чекають на тебе наприкінці матчу.
Його серце одного разу зупинилося. Учора воно билося за п’ять з половиною мільйонів норвежців.