Ешлі Джадд було 18 років, коли вона прийняла рішення, якого й досі дотримується: вона не хотіла мати біологічних дітей.
Усе почалося з розмови з подругою дитинства. Відтоді вона вірила, що люди, які мають ресурси й можливості, можуть використати їх, щоб покращити життя дітей, які страждають від бідності чи покинутості, замість того щоб присвячувати все створенню власних сімей.
Через роки вона виклала цю думку у своїх мемуарах «All That Is Bitter and Sweet», опублікованих у 2011 році: «Діти, які вже є у цьому світі, — теж мої».
Вона не обмежилася словами. У книжці вона розповіла, що роками матеріально підтримувала дітей у США та країнах, що розвиваються, забезпечуючи їх грошима на їжу, медичну допомогу, освіту й житло.
Її позиція також викликала дискусії, особливо тому, що вона вважала: витрачати ресурси на власних дітей може бути егоїстично, коли так багато дітей потребують допомоги. Для неї турбота про тих, хто вже є у цьому світі, — це теж форма материнства.
Чи може допомога цим дітям бути такою ж важливою, як народження власних дітей?
