Фернанда Ернандес прямувала на заняття з медицини в Автономному університеті Сьюдад-Хуареса, коли побачила його.
Худий коричневий пес рився у смітті біля маленького магазину. Він, здавалося, шукав там не заради розваги, а через голод. Фернанда не мала часу зупинитися, але цей образ не виходив у неї з голови. Вона закінчила заняття, купила їжу для собаки, якого вже ласкаво називала «малюком», і побігла назад до того самого місця.
Вона не знайшла його живим. Вона не знає, чи його збила машина, чи хтось навмисно завдав йому шкоди. Вона знає лише, що прибула на кілька хвилин запізно, усе ще тримаючи в руці пакет із їжею. Крізь сльози вона записала повідомлення, яке тепер уже не лише про того собаку: воно про стерилізацію тварин, про те, щоб за можливості пропонувати їм воду та їжу, і про те, щоб не відвертатися. Бо іноді різниця між життям і смертю для тварини на вулиці — це просто чиєсь рішення вчасно зупинитися.
