Зафіра не бігає, як інші собаки. Її задні лапи не дозволяють їй цього, тож щодня після обіду, коли її господар Гектор Дель Росаріо повертається з роботи, він стає її ногами.
Використовуючи бірюзовий повідець, він підтримує її ззаду й допомагає їй пересуватися садом, поки Немо, її брат, вільно бігає навколо неї. Це не трюк і не тренування: це ритуал, який уже давно їх об’єднує, спосіб, який вони знайшли, щоб жоден із них не втрачав можливості гратися.
Гектор пояснює просто: він приходить із головою, переповненою справами дня, а коли бачить, як вони бігають разом, усе стає на свої місця. Зафіра не знає, що їй потрібна допомога, щоб гратися. Вона лише знає, що може це робити, і для її господаря це варте більше за все інше.
