Олександру Звєрєву було лише 4 роки, коли лікар повідомив його матері новину, що звучала як довічний вирок: у нього був діабет.
А разом із цим, згідно з діагнозом, — «дуже, дуже обмежене» спортивне життя. Будь-яка мати сприйняла б це попередження як неминучу правду. Його мати — ні.
Вона вийшла з того кабінету й вирішила, що її син буде там, де захоче, незалежно від того, гратиме він у теніс чи займатиметься чимось іншим, бо не хворобі було писати його історію.
“Я хочу подякувати найважливішій людині у моєму тенісному житті й у моєму житті загалом. Коли твоєму 4-річному синові діагностують діабет, а лікарі в тому кабінеті кажуть тобі, що життя й спорт цієї дитини будуть дуже, дуже обмеженими, потрібна дуже, дуже сильна мати, щоб вийти з того кабінету й сказати: «Мій син буде там, де захоче»”.
Через роки, ставши одним із найважливіших гравців туру, Звєрєв скористався мікрофоном, щоб віддячити за цей жест. Він не говорив про титули чи рейтинги.
Він говорив про неї, жінку, яка ніколи не дивиться його матчі, але яка, сама того не знаючи, була присутня на кожному з них. «Потрібна неймовірно сильна жінка, щоб зробити те, що зробила вона», — сказав він.
І в цьому реченні — ціле дитинство, яке могло бути іншим.