Два землетруси поспіль. Цього вистачило, щоб у Каракасі почали руйнуватися будівлі, а десятки людей вийшли на вулиці, не знаючи, що ще робити, окрім як стати навколішки.
Поки рятувальні команди працювали серед завалів, шукаючи тих, хто опинився в пастці, їхні сусіди просто посеред вулиці утворювали молитовні кола. Дехто плакав. Інші міцно заплющували очі й беззвучно ворушили губами. Не мало значення, чи знали вони одне одного: та сама відчайдушність зібрала їх у коло, пліч-о-пліч, із молитвою, щоб по той бік обваленого бетону було життя.
Кадри колективного розпачу на вулицях венесуельської столиці швидко поширилися в соцмережах, і найбільше вражає не сама катастрофа, а та оголена й непереборна віра тих, хто вже не може нічого, окрім молитися й чекати.