Щовечора, між 7 і 8, перед початком мильної опери, Емма та Габріела ставали навколішки.
Вони мали завчений напам’ять текст: просити пробачення за свої помилки, за те, що не почувалися комфортно у власних тілах, за те, що існували такими, якими були.
Вони повторювали це майже щодня протягом одного-двох років, переконані, що, якщо вони достатньо молитимуться, Бог почує їх і зробить їх жінками. Тим часом у школі та на вулиці їх цькували, переслідували й чинили над ними насильство через те, що вони не вписувалися.
Габріела каже, що одного дня поставила собі просте запитання: чому вона має почуватися винною, якщо решта світу не почувається винною за те, що він такий, який є? Це запитання змінило все.
Сьогодні, після трансгендерного переходу, обидві колумбійки спокійно кажуть те, що рідко почуєш: вони ні про що не шкодують.