Надії було 8 років, коли ракета зруйнувала її дім у Кабулі й ледь не знищила разом із ним її обличчя.
Вона провела майже два роки в лікарні. Коли нарешті знову змогла ходити вулицями Афганістану, на неї чекала інша війна: Талібан захопив владу, і жінки більше не могли працювати, навчатися чи виходити самі. Її батько був хворий, брат Зелмай загинув у бою, і не залишилося нікого, хто міг би приносити хліб у той дім.
Тоді Надія, якій ледве виповнилося 10 років, ухвалила рішення, яке могло коштувати їй життя: вона обрізала волосся, вдягла чоловічий одяг і почала видавати себе за свого загиблого брата.
Так, під його ім’ям, вона майже десять років працювала на скромних роботах, знаючи, що якщо хтось дізнається правду, покаранням буде побиття камінням.
У 2006 році вона прибула до Іспанії як біженка. Сьогодні, п’ятнадцять років потому, Надія Гулам пише книжки, виступає з лекціями й розповідає про пережите, щоб жодній іншій жінці не доводилося зникати, аби вижити.