Кіт не плакав, але й не рухався.
Поки родина прощалася серед білих квітів і запалених свічок, він заліз на труну й улаштувався там, поклавши голову так, ніби шукав знайоме йому тепло. Чи знав він, що відбувається? Чи чекав він, що його господар прокинеться й погладить його ще раз? Ніхто не міг відповісти на це, але ніхто також не наважився його зрушити.
Подібні випадки повторювалися в різних куточках світу: коти, які відмовляються залишати тіло людини, що про них піклувалася, ніби вони по-своєму, по-котячому, розуміли, що щось назавжди зламалося. Коту не обов’язково говорити, щоб ми знали, що він теж сумує за кимось. Іноді достатньо побачити, як він нерухомо сидить саме там, де колись були руки, які його годували.