У Чубуті, Аргентина, суддя Івана Воланскі підписала те, чого до неї не підписував ніхто.
Дворічний хлопчик, мати, яка працює, і бабуся, яка щодня — без свят, без виправдань — бере на себе відповідальність за розклад, харчування та невидимі завдання, завдяки яким працює домашнє господарство. Батько запропонував сплачувати 20% свого доходу як аліменти на дитину. Суддя вирішила, що цього недостатньо, і підвищила суму до 30%.
Причина? Вона вважала, що щоденний догляд бабусі має реальну економічну цінність, навіть якщо відбувається в межах родинного дому. Йдеться не про те, що їй платять безпосередньо: її працю врахували під час розрахунку.
Рішення ґрунтується на праві людини, визнаному Міжамериканським судом, і ще не стало остаточним, але вже позначило межу між «до» і «після» в тому, як аргентинська система правосуддя сприймає любов, яка також є працею.