Стейсі Маркес було 15 років, коли її життя розділилося навпіл.
Це сталося 20 лютого 2010 року. Вона їхала пікапом зі своєю найкращою подругою дитинства околицями Анауака, штат Чіуауа, Мексика. Автомобіль перекинувся та врізався в кілька електроопор. Подруга опинилася затиснутою, Стейсі спробувала її витягти, а вибух залишив на її обличчі та значній частині тіла сильні опіки. Подруга загинула.
Потім були лікарні, болісне лікування та спеціалізована допомога у Сполучених Штатах. Вона втратила частину пальців і мусила вчитися дивитися на себе в дзеркало, яке більше не відображало обличчя, яке вона пам’ятала. Ще важчими за шрами були погляди, глузування та її власний голос, який роками повторював їй найгірші слова.
Саме тому сьогодні, коли хтось пише їй, що вона була б гарнішою без опіків або «що їй слід прикривати обличчя», вона відповідає, не підвищуючи голосу: «Не ображай мене; мене це вже не зачіпає, бо я сама сказала собі всі ці образи, і, слава Богу, я це подолала». Вона каже, що не стала б засуджувати підлітку, якою була: вона б її обійняла. Сьогодні вона танцює, усміхається й вдячна, що жива.