Ніхто не знав його імені.
Роками він жив на ланцюгу за парканом, на холодному бетоні, із заклеєною стрічкою пащею, яка не дозволяла йому навіть гавкати. Сусіди бачили, як він проводив там свої дні, нерухомий, і щось у цій тиші тривожило їх більше, ніж будь-який гавкіт.
Коли вони нарешті наважилися діяти, то знайшли тварину, яка не просила ані їжі, ані ігор: він просив, щоб хтось його помітив. Вони звільнили його від ланцюгів, зняли стрічку й дали йому те, чого він ніколи не мав: дах над головою, ласку та ім’я. Сьогодні Алфі вільно бігає по іншому подвір’ю, і кожен його крок — доказ того, що покинутість не має останнього слова.
