Роберто Арльта вигнали з початкової школи, коли йому було вісім років.
Він більше ніколи не повертався до класу. Він жив у бідній родині іммігрантів із суворим, аскетичним батьком-пруссаком, де розмовляли німецькою. Те, чого не дала школа, йому дали районні публічні бібліотеки з їхніми дешевими перекладами, а також місто, що стрімко змінювалося. До того як одна газета взяла його на роботу, він працював продавцем у книгарні, учнем бляхаря, малярем, механіком і портовим робітником.
У вересні 1928 року у своїй колонці в газеті El Mundo він написав: «Я зрозумів, що найкорисніша школа для розуміння — це школа вулиці, сувора школа, що залишає на язиці гірко-солодкий присмак і вчить усього, про що книжки ніколи не розповідають». І завершив провокацією: «Бо, на жаль, книжки пишуть поети або дурні».
Так говорила людина, яка зробила себе сама, не маючи ані дипломів, ані відомого прізвища. Поки літературна еліта дивилася на Париж, Арльт дивився на вулицю Коррієнтес, прибуткові будинки й трамваї Буенос-Айреса, якого не могла вмістити жодна книжка. Його хроніки «Буенос-айреські офорти» щоранку читали по всьому місту.
Він помер у 42 роки. По собі він залишив «Божевільну іграшку» і «Сім божевільних», а також думку, яка досі актуальна: іноді найкраща школа — це вулиця, життя і досвід справжнього світу.
