Подивіться, як він плаче. Через що плаче людина, яка вже має все, що футбол може дати?
Він плаче не через Кубок: він уже піднімав його. Він плаче через щось інше, те, що важче назвати. Він плаче, бо вони були за крок від вильоту, програючи у два м’ячі, з відбитим його пенальті й сітками, що співали йому похоронну пісню.
Можливо, ці сльози — від полегшення: той, кого врятувало диво, плаче інакше, ніж той, хто перемагає легко. Можливо, це сльози виснаження — виснаження від того, що двадцять років ніс на своїх плечах цілу країну, жодного разу не опустивши рук. Можливо ж, і це найглибше, це сльози прощання: він знає, що кожен чемпіонат світу — останній, що годинник не веде перемовин, що матчів позаду в нього вже більше, ніж попереду.
Футбол дав йому все, і саме тому тепер він ранить його інакше: так, як болить, коли знаєш, що будеш за чимось сумувати.
Людина, яка виграла все, плаче, як дитина, що боїться втратити. У цьому теж велич: продовжувати відчувати, маючи все.
Не плач, Ліонелю. Ти все ще тут. І поки ти тут, ми всі мріємо.