Триколісник не бігає, як інші.
Йому бракує однієї лапи, але це ніколи не зупиняло його в притулку, де він живе в оточенні інших врятованих тварин. Там він знайшов те, чого багато собак із чотирма лапами ніколи не мають: власну зграю, друзів, яких він упізнає, обнюхує та щодня чекає.
Саме тому, коли хтось із них помирає, Триколісник не поводиться так, ніби нічого не сталося. Він завмирає, підходить до місця, де був його товариш, і плаче. Доглядальники притулку кажуть, що його смуток такий само помітний, як у будь-якої людини, яка прощається з кимось, кого любила. Ніхто не навчив його цього: це чиста інстинктивна відданість, доказ того, що горе існує й у тих, від кого ми найменше цього очікуємо.
