У 2018 році Шарран Сазерленд була вагітна й чекала на народження свого сина Мірана, коли під час УЗД лікарі виявили, що його серце перестало битися. До того вагітність проходила нормально. Як вона згодом розповідала, їй рекомендували пройти процедуру дилатації та кюретажу, але вона попросила про інший варіант, оскільки хотіла мати можливість побачити й потримати свого сина.
23 квітня Шарран викликали пологи, і зрештою вона народила Мірана. Після втрати вона та її чоловік Майкл вирішили кілька днів зберігати тіло дитини в контейнері з фізіологічним розчином.
«Ми були з ним майже тиждень», — згадувала Шарран. За цей час вона могла фотографувати його, робити відбитки його долонь і попрощатися з ним перед тим, як поховати його у вазоні, де вони посадили гортензію.
На фотографіях, зроблених родиною, зображений Міран, який мав приблизно 10 сантиметрів завдовжки й важив 26 грамів. Побачивши його, Шарран особливо вразилася й описала його крихітні риси: «Його вуха, його язик, його ясна, його губи». Вона також згадувала, що його обличчя здавалося схожим на обличчя одного з її інших дітей. Для неї цей момент дуже відрізнявся від того, що вона уявляла собі за малюнками, які зазвичай містяться в книжках про вагітність.
З часом Шарран вирішила опублікувати фотографії та публічно розповісти про свій досвід. У її історії також з’явився аспект активізму проти абортів — про це вона сама прямо писала у своїх дописах. Незалежно від цієї позиції, ця історія сприяла поширенню зображень втрати вагітності та започаткувала розмову про те, як різні сім’ї переживають горе після викидня. Шарран зі свого боку наполягала, що можливість зберегти тіло Мірана, сфотографувати його й попрощатися з ним була важливою частиною її власного процесу переживання горя.