Declan Rice було 14 років, і його тіло не слухалося.
Довгі ноги, сутула спина, незграбність під час бігу. У Chelsea стежили за його грою й не хотіли бачити його навіть у своїх юнацьких командах. Вони дивилися на нього як на посміховисько. Він просто хотів пограти у футбол.
«Він мріяв грати у професійний футбол, але це здавалося жартом. Вони дивилися на мене так, ніби я був посміховиськом. А коли я нарешті дебютував у першій команді, я знав, що кожна сльоза, кожна відмова були паливом».
West Ham відчинив перед ним двері, але цей крок коштував дорого: він залишив батьківський дім, щоб оселитися в родині, якої не знав. У перші ночі він тихо плакав, сумуючи за своїм ліжком.
Він був дезорієнтований, загублений у тілі та житті, які досі не розумів. З роками він навчився опановувати тіло, яке колись змушувало його соромитися.
Йому довірили капітанську пов’язку в команді до 18 років, а потім — у команді до 21 року. Сьогодні він грає за Arsenal, у Champions League, у Premier League, на стадіонах, де колись йому навіть не дозволяли тренуватися.
Коли він заплющує очі, то досі бачить того невидимого хлопчика. І якби він міг поговорити з ним, то сказав би: тримайся, брате, твій момент ближче, ніж ти думаєш.