“Я намагався, намагався. Тепер усе скінчено. Я почав тут і тут же закінчую.”
Так, у сльозах, говорив чоловік, якого Бразилія просила стати Pelé.
Його дебют у національній збірній відбувся 10 серпня 2010 року на MetLife у Нью-Джерсі.
Шістнадцять років потому він повернувся в те саме місце, щоб попрощатися.
У футболі є ця поетична жорстокість: він дає тобі й забирає в тебе в одному й тому самому місці.
Він іде як найкращий бомбардир Canarinha за всю історію — 80 голів у 130 матчах.
Цифра, якої в будь-якій іншій країні вистачило б для статуї. У Бразилії цього ніколи не було достатньо.
Він сам сказав: “Мій час у збірній Бразилії минув. Я увійшов там в історію. Я дуже щасливий. Я пережив там багато чого. Я віддав свою кров, своє життя. Я завжди боровся й бився за Canarinha. Але, думаю, я більше не хочу.”
Він виграв Чемпіонат Південної Америки серед гравців до 20 років у 2011 році, Кубок конфедерацій 2013 року та олімпійське золото в Ріо 2016, коли Бразилія перемогла Німеччину в серії пенальті.
Того вечора він справді плакав від щастя. Бразилія теж.
Його найкращим результатом на чемпіонаті світу був півфінал Бразилії 2014, у якому без нього через травму Німеччина принизила господарів з рахунком 7-1.
Та рана теж не була його провиною. Але Бразилії був потрібен хтось, кого можна звинуватити.
На свій останній чемпіонат світу він прибув травмованим і не зміг зіграти стільки хвилин, скільки хотів.
Попри це, він забив з пенальті на 99-й хвилині проти Норвегії.
Його останній гол у зелено-жовтій футболці: пізній, самотній, недостатній. Як і стільки разів раніше.
Бразилія вимагала від нього Кубок світу. Він віддав їй усе інше.
Зірки ⚽