Мері нічого не розуміла.
Вона знала лише, що її господаря більше немає поруч, а чоловік, який вів її на повідку, був дуже сумний.
Чоловік із червоними очима був племінником депортованого; він лише знову й знову повторював: «вона дуже хороша собака», ніби йому потрібно було, щоб хтось інший підтвердив це, перш ніж відпустити її. У Флориді господаря Мері депортували, і не залишилося нікого, хто міг би про неї подбати. Тож її залишили у притулку — розгублену; вона виляла хвостом, шукаючи серед незнайомих облич єдине знайоме обличчя.
Того дня по неї ніхто не прийшов. Але пізніше за нею все ж прийшли: організація Animal Farm Foundation забрала її звідти й дала їй час — те, чого Мері ніколи не мала вдосталь. Потроху крізь страх почала проступати справжня собака: грайлива, ласкава, фанатка арахісової пасти.
Челсі Домалескі з фонду підсумувала це так: «такі собаки, як Мері, опиняються посередині, досі люблять, досі залишаються вірними, досі заслуговують на майбутнє». Сьогодні Мері чекає на постійний дім. Вона ніколи не забуде свого першого тата, але нарешті хтось чекає на неї.