Джеймсу Маруну було 29 років, коли він побачив, як перший літак врізався у Всесвітній торговий центр.
Того ранку 2001 року він був лише за кілька кварталів звідти, прямуючи до веж. Його батько працював усередині. Він знав людей, яким не судилося вийти звідти. Відтоді цей куточок Манхеттена для нього — не просто адреса, а місце, яке він носить у собі.
Сьогодні, у 54 роки, він повертається туди щовечора. П’ять разів на тиждень, опівночі та на світанку, він заходить у воду меморіальних басейнів разом зі своєю командою.
Вони десятки разів очищають кожен басейн пилососом, прибирають листя, монети та іграшки, які випадають із рук відвідувачів. Робота, яку майже ніхто не помічає, саме там, де колись стояли вежі.
Марун каже, що намагається не думати про той день щодня, бо це було б надто важко. Але коли наближається річниця, спогади повертаються самі. І все ж щоночі він повертається до води.
Відео: