Martin Bryant було 28 років, і все його тіло було вкрите опіками, коли психіатр Paul E. Mullen зайшов його оглянути — лише через 48 годин після різанини в Порт-Артурі на Тасманії, 28 квітня 1996 року.
Bryant подивився на нього й усміхнувся: «Ти знаєш, що тепер рекорд належить мені?».
Не було ні сліз, ні виправдань. Bryant, здавалося, цікавила лише популярність, якої він досяг після вбивства 35 людей, зокрема дітей; перш ніж діяти, він вивчав інших самотніх стрільців, маючи єдину мету — перевершити їх за кількістю жертв. Згодом психіатр описав його як людину, глибоко стурбовану власною значущістю та увагою, яку вона отримувала.
Але, мабуть, найбільш спантеличувальною була суперечність, яка супроводжувала Martin практично все його життя.
Він був білявим, синьооким і фізично привабливим. На перший погляд, він також міг здаватися розумним. Проблема полягала в тому, що змалку він не відповідав жодному з очікувань, які породжувала його зовнішність. Ті, хто починав із ним розмовляти, швидко виявляли його величезні обмеження у розумінні ситуацій, взаємодії з іншими та підтриманні складнішої розмови.
Тести, проведені до і після різанини, показали, що його IQ становив 66, що відповідало найнижчим 1 або 2 % населення. Сам Mullen вважав, що його зовнішність могла погіршити його труднощі в соціальній взаємодії.
У школі він мав серйозні труднощі з навчанням і соціалізацією. Однокласники глузували з нього, і зрештою його почали насмішкувато називати «Тупий Martin». Він також почав демонструвати проблемну й агресивну поведінку, його відсторонили від початкової школи, а зрештою перевели на спеціальне навчання.
Коли він остаточно залишив школу, його перспективи не стали більш обнадійливими. Оцінювання, проведене для визначення, чи може він отримувати пенсію по інвалідності, показало, що він ледве вмів читати й писати, і попередило, що йому, ймовірно, буде надзвичайно важко обходитися без допомоги батьків.
Martin здавався розгубленим, але потім з’явилася Helen Harvey.
Спадкоємиця великого статку познайомилася з Bryant, коли він працював садівником. Вона теж жила самотньо, і між ними склалися нетипові романтичні стосунки.
Bryant переїхав до неї і вперше долучився до життя, яке до того здавалося йому абсолютно недосяжним.
Усе дивно змінилося 1992 року, коли вона загинула в автокатастрофі. Усе вказувало на те, що це не був нещасний випадок, і Bryant був головним підозрюваним, але через брак доказів йому не висунули обвинувачення, і зрештою він успадкував значну суму грошей.
Він думав, що нарешті гроші принесуть йому друзів, і хоча до нього зверталося багато людей, вони завжди прагнули отримати якусь вигоду або скористатися ним. Він і далі залишався практично самотнім.
Martin Bryant увійшов до Broad Arrow Café, як будь-який інший турист. Він замовив їжу. Повернувся всередину, витягнув гвинтівку і за 90 секунд убив 20 людей у кафе. До того ранку він уже вбив David і Noelene Martin, власників маєтку Seascape.
Коли все закінчилося, 35 людей загинули, а 23 були поранені. Найгірша різанина, скоєна однією людиною в сучасній історії Австралії.
Призначений судом психіатр Ian Sale виявив ознаки розладу поведінки, СДУГ і розладу аутистичного спектра, але їх було недостатньо, щоб визнати його неосудним у зв’язку з цим злочином. Жоден звіт не встановив єдиної причини.
Bryant не визнав себе винним. Пізніше він змінив свої свідчення. 22 листопада 1996 року його засудили до 35 довічних термінів ув’язнення без права на умовно-дострокове звільнення. Він досі перебуває у в’язниці.
Тим часом Австралія назавжди змінилася: протягом кількох тижнів вона посилила своє законодавство про зброю та викупила майже 650.000 одиниць забороненої вогнепальної зброї.