Аліссі Макдональд було два роки, коли кипляче масло впало їй на обличчя. Опіки були настільки тяжкими, що вона провела два тижні в комі. Це був початок життя, зовсім не схожого на те, про яке її запитували, чи хоче вона жити.
Потім було понад сто операцій. Лікарні, наркоз і пов’язки знову й знову ставали частиною її життя, поки її тіло намагалося зцілити те, що вогонь назавжди позначив.
У школі вона не знайшла порятунку. Її називали монстром. Вони сміялися з її шрамів, ніби ті були помилкою, яку треба було приховати чи виправити. Алісса росла, чуючи, що її обличчя — це проблема, яку потрібно розв’язати.
А потім, у якийсь момент, вона вирішила перестати намагатися її розв’язати.
Вона сказала «досить» реконструктивним операціям. Не тому, що втратила надію, а тому, що знайшла дещо більше — себе. Вона почала інакше дивитися на себе. Інакше називати те, що бачила.
Сьогодні вона носить свої шрами, наче діаманти. Вона не ховає їх, не вибачається за них і не пояснює їх. Вона показує їх. А завдяки своїм соціальним мережам стала голосом тих, кого теж у якийсь момент називали монстрами.
Іноді найбільша перемога — не стерти шрами. А вирішити, що вони означають.