Трейсі Діксон-Салазар була матір’ю-домогосподаркою в Сан-Дієго й не мала диплома про вищу освіту, коли її донька Саванна мала перший напад у 2 роки.
Після того першого нападу у Саванни приблизно шість місяців не було нападів. Але у 3 роки вони повернулися, цього разу — дедалі частіше й тяжче. У 5 років їй нарешті поставили діагноз «синдром Леннокса—Гасто», тяжка форма дитячої епілепсії.
З роками контролювати напади ставало дедалі важче. До того часу, як Саванна досягла 18 років, вона вже випробувала 26 різних методів лікування й у неї могло траплятися близько 300 нападів на місяць.
Трейсі вирішила, що якщо не зможе знайти відповіді в традиційній медицині, їй доведеться самій навчитися їх шукати. Вона повернулася до навчання, занурилася в біологію та нейронауку і приблизно через дванадцять років після початку навчання в університеті здобула докторський ступінь із нейробіології в UC San Diego.
Під час наукових досліджень Трейсі взяла участь в аналізі генетичних даних власної доньки. Команда виявила варіанти, пов’язані з передачею кальцієвих сигналів, — сигнальним шляхом, який міг сприяти виникненню нападів у Саванни.
На підставі цих висновків Трейсі та медична команда вирішили спробувати верапаміл — препарат, який зазвичай використовують для лікування проблем із серцем. Приблизно за два тижні напади у Саванни зменшилися приблизно на 95%, і це покращення тривало роками.
Верапаміл не виліковує синдром Леннокса—Гасто і не діє однаково на всіх пацієнтів. Але історія Трейсі показує, як особисте запитання —”Чому це відбувається з моєю донькою?”— може зрештою перетворитися на наукове дослідження.