Генрієтте Роннер-Кніп не розсаджувала своїх котів, щоб малювати їх. Вона дозволяла їм жити.
У своїй брюссельській студії вона наказала збудувати клітку з повністю скляною передньою стінкою, і в ній її коти спали, витягувалися, билися та нудьгували, як будь-які коти в будь-якому домі. Вона чекала годинами, доки не знаходила саме ту позу, яку шукала, замальовувала її на папері й лише тоді починала писати фарбами. Так вона створила такі картини, як «Етюд одинадцяти котів» 1904 року, на якому жодна тварина не повторює пози іншої на тому самому полотні.
Така міра одержимості принесла їй дещо незвичне для жінки у 19-му столітті: замовлення від королев Бельгії та Португалії, а 1887 року — Хрест ордена Леопольда II. Вона також стала першою жінкою, прийнятою до товариства художників Амстердама як активна членкиня. І навіть попри ці відзнаки критики її часу зводили її творчість до одного слова: декоративна. Вона так і не перестала дивитися крізь скло.
